АВСТРО - УГОРЩИНА, АВСТРО - УГОРСЬКА ІМПЕРІЯ - держава, що
утворилася внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами
Австрійської імперії - Австрією та Угорщиною (т.зв. австро-угорський
компроміс) у 1867 р. Територія А.-У. складала 676545 км². Населення - близько
50,5 млн. осіб. (1908).
В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у
стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час
революційних подій 1848-1849 рр.
Ще
більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та
Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866
р.
За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби
запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б
надавала Угорщині значних автономних прав.
За цією угодою Австрійська імперія була перетворена на двоєдину
(дуалістичну) державу, яка дістала назву А.-У. і складалася з двох частин,
що були розділені р.Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини
(Транслейтанії).
До складу Австрії входили власне
австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Далмація, Істрія,
Трієст, а також Галичина та Буковина.
Угорщина
(т.зв. землі корони св.Стефана), крім власне угорських земель, включала
також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словакію, Трансильванію,
Закарпатську Україну. Вона дістала політичну і адміністративну автономію,
власний уряд та парламент - сейм.
В Австрії було
запроваджено нову конституцію.
На чолі А.-У. стояв австрійський цісар з династії Габсбургів, який
одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена
рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині.
Спільними для всієї імперії
були три міністерства:
1) закордонних справ,
2) військове та
морське,
3) фінансів.
Останні два міністерства існували також в обох
частинах імперії. Всі інші міністерства були самостійними для Австрії та
Угорщини.
Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави
здійснювалась спеціальними "делегаціями", які скликалися щорічно по черзі
у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від рейхсрату
та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно
для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, у
1867 р. квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % - для Угорщини.
21 грудня 1867 цісар Франц Йосиф І (1848-1916) затвердив
австро-угорську угоду і конституцію Австрії.
Згідно з її положеннями
утворювався рейхсрат-двопалатний парламент, що складався з палати панів та
палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг
призначити пожиттєвих членів.
Ними,
зокрема, були митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький та
відомий український письменник Василь Стефаник.
Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих
провінцій.
Виборче право було обмежене
майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 р. було введено
прямі вибори від всіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового
цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого
податку, у 1882 р. значно зросла кількість виборів, однак уряд відмовився
ввести загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 р. встановила
п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого
права. Ця курія посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525
депутатів). І тільки у 1907 р. в А.-У. було введено загальне виборче право
і ліквідовано куріальну систему виборів.
Австро-угорська угода 1867 р. не вирішила всіх протиріч між окремими
частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. З
останньою у 1868 р., при сприянні Відня, Угорщина уклала угоду, яка на
деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чехією домовитися не вдалося.
11 представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання
т.зв. землям корони св.Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав
аналогічних угорським. Внаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд
був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в
адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та
німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не
вдалося.
Українське населення А.-У. у 1910 р. складало 8 % загальної кількості
мешканців імперії і проживало на території Галичини, Буковини та
Закарпаття. Його політичне становище було вкрай важким. На Закарпатті
існування українців взагалі не визнавалося угорськими властями. У 1868 р.
сейм у Будапешті оголосив все населення краю єдиною угорською нацією. На
Буковині та в Галичині становище було дещо кращим. Тут виникли і успішно
розвивалися українські культурно-просвітницькі організації (т-во
"Просвіта", Наукове товариство ім. Т.Шевченка та ін.), були українські
представники у провінціальних сеймах. Однак і тут українці були у
нерівноправному становищі. В Галичині влада фактично належала полякам, а
на Буковині - німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була
польська, а на Буковині -німецька.
Зовнішня політика А.-У. після поразок у війнах з Німеччиною та Італією
була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 австро-угорські війська
окупували Боснію та Герцеговину, яка була анексована 5.10.1908. Це
викликало загострення відносин А.-У. з Росією, результатом чого було
укладення 7 жовтня 1879 таємної угоди з Німеччиною, до якої у 1882
приєдналася Італія.
Так було оформлено
Троїстий союз, спрямований проти Росії та Франції.
28 червня 1914 у Сараєві було вбито наступника австрійського престолу
ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом до початку першої світової
війни. 28 липня 1914 р. А.-У. оголосила війну Сербії, а 6 серпня - Росії.
В союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною А.-У. впродовж 1914-1918 рр.
вела воєнні дії проти країн Антанти, які закінчилися крахом імперії.
У
жовтні-листопаді 1918 на її землях утворились самостійні держави: Австрія,
Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців
(Югославія), Західно-Українська Народна
Республіка.
Частина колишніх територій
А.-У. відійшла до Італії, Румунії, Польщі.