Минуло небагато часу і з'явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового "Не пора !.." (1880) до 1898 р. український рух зміцнів і організаційно, і кількістно настільки, що поет констатував: "Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре !".
    Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окромешність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М.Шухевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки ттисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність "Пробудителеві" краю.
    У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета "Робітник". А через два роки у Львові на вечорі пам'яті Т.Шевченка голова "Академічної громади" І.Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді.
У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі самостійності української нації.
    Це, по суті, була перша міжпартійна платформа на самостійницькому грунті. Зцього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни "Україна" й "український", замість застарілих "Русь" та "руський". Така активізація українського руху в кін. 19 ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. якщо демократичні видання 70-80-х років були розраховані головним чином на інтелигенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з поч. 1890 р. за редакцією І.Франка та М.Павлика виходив часопис "Народ".
    Видавалися газети "Хлібороб" і "Громада". Друкувалася політична література, зокрема серію брошур І.Франка під загальною назвою "Радикальна тактика".

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України.
Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячоліття угорської держави, що проходило в умовах наступу шовінистичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття.
    І.Франко, М.павлик, В.Гнатюк та інші діячі опублікували "Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття". У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбникі, що проводили політику пригничення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. 19 ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охоплення ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах.
    До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов'язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості.

Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи:
радикальна, яку очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський
соціал-демократична на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським
національно-демократична, якою керували І.Франко, Є.Левицький, В.Будзиновський, Т.Окуневський.

В результаті, у 1899 р. з'явилося ще дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: "Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну, культурну державу".
    Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП).
Її друкований орган "Воля" писав, що метою українських соціал-демократів є "вільна держава українського люду, українська республіка". УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим.
За висловом жандармського полковника Мазєнцова, члени всіх цих партій були "однімі і тємі же мазєпінцамі".

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західно українського суспільства.
Галичина, що з легкої руки Є.Чекаленка дістала назву "український П'ємонт" (П'ємонт - історична область Ітталії, яка в сер. 19 ст. стала центром національного об'єднання італійців), внаслідок напруженної праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та воз'єднання всіх українських земель.