Середньовіччя
Боснія остання з областей південних слов'ян створила власну держава і прийняла християнство.
    Ізольоване географічне положення Боснії сприяло тому, що в її центральну частину не проникав вплив культур сусідніх країн – Візантії з півдня, Німеччини і Священної Римської імперії з півночі, Італії із заходу. Спочатку Боснія, що розташовувалася у верхів'ях р. Босна, знаходилася у васальному підкоренні у Рашки (Сербії). Після 960 р. вона стала самокерованою територією.
    У 1018 Візантія встановила номінальну владу над Боснією.
На початку 12 ст. Угорщина окуповувала частину Боснії, включно долину р. Рама. Угорський король отримав титул "Ramae rex" (король Рами, тобто Боснії) й призначив банів (намісників короля) для управління провінцією.
    Після короткочасного періоду контролю з боку Візантії бан Кулін Боснійський (правив у 1180–1204 рр.) знов визнав владу Угорщини. Проте він поводився як незалежний правитель: надав торгові привілеї купцям з Дубровника, заохочував переселення ремісників, рудокопів і майстрів з приморських міст Хорватії, розвинув здобич срібла і залізняку.

У 1203 р. папський легат зобов'язав Куліна та старійшин монастирських общин, що називалися просто крстяни (християни), відмовитися від єресі й визнати верховенство римо-католицької церкви (це означало, що богомильство вже існувало в Боснії).
    Після смерті Куліна Угорщина зробила ряд хрестових походів проти "боснійських єретиків" та у 1250 р. підкорила банів.

Протягом століття бани були пов'язані з Угорщиною і католицькою церквою.
    Економічний розквіт присилив політичні амбіції боснійських банів й аристократів. Твртко I Котроманич (правив 1353–1391) почав своє правління як бан і васал Угорщини, з 1377 р. став королем.

У 13–14 ст. бани і королі Боснії розширили територію, яка стала останнім великим середньовічним королівством південних слов'ян.
    Їх експансія привела до збільшення чисельності населення країни, головним чином за рахунок хорватів, і після придбання Герцеговини (Хум або Хумська земля) країна отримала вихід до Адріатичного моря.

Після смерті Твртко держава зазнала занепаду. Угорщина знов захопила центральну і північну частини Далмації, які Твртко придбав у 1390 рр.
    Крім того, у 15 ст. боснійські королі втратили владу над феодалами.
Хум, зокрема, управлявся такими представниками місцевих династій, як Сандаль Хранич та його племінник Степан Вукчич. Останній у 1449 р. вибрав собі титул "герцег" (герцог), і після цього середньовічний Хум став називатися Герцеговиною.

Правління Османів
У 1463 р. велика частина роздрібленої Боснії потрапила під владу турок; Герцеговина чинила опір довше, але у 1482 році обидві провінції були об'єднані турками під владою єдиної адміністрації.
    Останні боснійські території (район Яйці) перейшли до турків у 1528 р.
Вся Боснія і Герцеговина залишалася під владою османів до 1718 р., коли її частина на два десятиліття відійшла до Габсбургів.

Після завоювання турками боснійські богомили у масовому порядку були змушені прийняти іслам (лише небагато боснійців сприйняли християнську віру, зокрема католицьку).
    Масове, унікальне за своїми масштабами прийняття іншої віри наділяло Боснію особливим статусом у межах Османської імперії.
Територія Боснії була збережена і розширена за рахунок ряду хорватських територій.
Мусульманська еліта Боснії отримала статус спадкового шляхетства.

Релігійний ландшафт Боснії ускладнився після того, як мігранти, що йменувалися влохами (пращури румунів), ті що вважали себе православними християнами, найнялися на службу прикордонними стражниками імперії Османа в північно-західній Боснії. З часом вони стали ототожнювати себе з сербами.
    Крім того, під час правління Османа значна частка католицького населення Герцеговини перейшла в православ'я.

У 1839 р., після декількох століть боротьби із землевласниками-феодалами, уряд оголосив рівність всіх підданих імперії Османа перед законом та відмінив феодальну військову систему.

У 1848 р. губернатор Боснії відмінив так званий корве – безкоштовна праця кріпаків на свого поміщика. Менш забезпечені землевласники (ага) не хотіли позбавлятися корве, але їх заколот (1849–1851) було придушено.
    Феодали-землевласники повністю примирилися з урядом, коли він у 1859 р. випустив наказ, що оголошував феодалів повними власниками землі і перетворював селян на спільників.
    За цим наказом селяни одержували свободу; але багато хто з них за власним бажанням або під тиском відмовився від своїх прав на аренду землі.
У 1875 р. налічувалося декілька сотень беїв (або крупних землевласників), більше 6 тис. ага, 77 тис. селянських родин (головним чином мусульманських) й 85 тис. сімей спільників, в основному православних (сербів) і католиків (хорватів).

Деякі землевласники прагнули зберегти корве і більш високу ренту, яка була надана їм за законом 1848 р.
    Через неврожай 1875 р. Герцеговину уразив голод. Повстання, що спалахнуло в тому ж році, було одночасне політичним і економічним.
    За ідеологічними міркуваннями воно розпалося на декілька течій: за об'єднання із Сербією, за об'єднання з Хорватією й за автономію.
    За рішенням Берлінського конгресу 1878 р. Боснію і Герцеговину було передано під владу Австро-Угорщини.

Австро-угорське правління
У період управління Боснією і Герцеговиною представником Австро-Угорщини Беньяміном Каллаї фон Надь-Калло (1883–1903) економіка регіону інтенсивно розвивалася.
    Були прокладені залізниці, засновані банки, збудовані деревообробні підприємства й тютюнові фабрики.
Проте разом з тим росла і незадоволеність політикою Калая, що встановив напівколоніальний режим, що спирався на урядовців з Австро-Угорщини. Крім того, Боснія і Герцеговина ставала ареною суперництва хорватів і сербів.
    Австро-угорська адміністрація перешкоджала зв'язкам провінції з Хорватією і заохочувала регіональні національні почуття.

Боротьба за Боснію і Герцеговину досягла своїй кульмінації у 1903 р. з приходом на трон в Сербії Петра I Карагеоргиевича. В обстановці зростаючого сербського націоналізму Австро-Угорщина, анексувала до 1908 р. Боснію і Герцеговину, поставивши Європу на грань війни.

Ще до анексії контроль за сербським націоналістичним рухом в Боснії і Герцеговині став поступово переходити від консерваторів до радикалів.
    Більш молоде покоління сербських націоналістів прагнуло об'єднання з Сербією, не нехтуючи при цьому ніякими методами, у тому числі й терористичними.
    Терористам, які мали контакти з сербською військовою розвідкою, після провалу низки замахів на австро-угорських урядовців вдалося у червні 1914 р. вбити ерцгерцога Франца Фердинанда.
    Це політичне вбивство в Сараєво підштовхнуло Австро-Угорщину до оголошення війни Сербії і стало приводом для розв'язування Першої світової війни.

Югославський період
Наприкінці Першої світової війни, коли розпалася Австро-Угорщина, Боснія і Герцеговина увійшла до складу нового Королівства сербів, хорватів і словенців (у 1929–1945 рр. – Королівство Югославія).
    В період між двома світовими війнами пануюча мусульманська партія – Югослов'янська мусульманська організація (ЮМО) – боролася за автономію Боснії і Герцеговини, але король Олександр I Карагеоргиевіч (1921–1934) після оголошення королівської диктатури у 1929 р. розділив Боснію і Герцеговину на декілька бановин.
    У 1939 р. югославський прем'єр-міністр Драгіш Цветкович досяг угоди з лідером хорватської опозиції Владко Мачеком (1879–1964) про створення автономної бановини Хорватія.
    Згодом території Боснії і Герцеговини, де більшість населення складали хорвати, були включені до складу Хорватії.
Ця стратегічна помилка деморалізувала багатьох мусульман і змушувала як сербських, так і хорватських націоналістів вважати частину Боснії, що залишилася, законною частиною Сербії.

Під час Другої світової війни Німеччина та її союзники розділили Югославію на декілька областей, включивши Боснію і Герцеговину до складу незалежної держави Хорватія, сателіта Осі, що очолювався рухом усташей.
Цей період характеризувався військовим протистоянням між сербськими четниками й хорватськими усташами, відбувалися і зіткнення мусульман з сербами, що виступали за створення монархії.

Післявоєнна Боснія і Герцеговина отримала статус республіки в югославській федерації, створеній за радянським зразком Йосипом Броз Тіто.
    Протягом перших післявоєнних років аж до 1966 р. в керівних органах республіки переважали серби, що продовжували переслідування хорватських та мусульманських націоналістів й усіх неправославних релігійних общин.
Згодом Тіто більшою мірою став покладатися на лідерів-комуністів Боснії і Герцеговини, які дотримувалися жорсткої лінії, щоб звести нанівець амбіції як Сербії, так і Хорватії. В той же час Тіто підтримував боснійських мусульман створюючи для них все більш сприятливі умови як платню за лояльність його режиму.
    Після смерті Тіто почали наростати сербські домагання на Боснію, одночасно зміцнився мусульманський сепаратизм та опір хорватів.