У складі Прусії знаходилися: Силезія (захоплена у 1740 р.), а також, після трьох розділів Польщі, – Велика Польща, Помор'я, велика частина Мазовії, частина Малої Польщі. Землі, приєднані при першому поділі, отримали назву Західної Прусії й Принотецького округу, при другому і третьому поділах – Південної Прусії, Новосхідної Прусії та Нової Силезії.
    На цих територіях було введено пруську адміністративну систему. Провінції ділилися на департаменти, департаменти – на округи (повіти). Шляхетське самоврядування було ліквідовано, адміністративну владу здійснювали ландрати.
    У 1797 р. на польські землі було поширено дію пруського «земського права».
Землі католицького духівництва були конфісковані і розпродані.

По відношенню до всіх захоплених територій проводилася політика германізації, сюди залучалися німецькі колоністи, яким щедро роздавали землі, що опинилися в руках держави. В той же час пруський уряд сприяв розвитку промисловості і сільського господарства.
    В Силезії при його підтримці налагодився розвиток гірської справи, вперше в Європі тут у 1788 р. була застосована парова машина для відкачування води з шахт, а з 1798 р. почалося використовування кам'яного вугілля в металургії.
В цілях встановлення судноплавного зв'язку між Одрою та Вислою вже у 1773 р. був проведений Бромберзький (Бидгоський) канал.
    В 1807 р. наказом про особисте звільнення селян почалося проведення аграрної реформи. Указ 1811 р. надавав тій категорії селян-панщиків, яка була спадковим утримувачем землі, право власності на 2/3 своєї ділянки.

Австрія в результаті першого розділу отримала території по північному схилу Карпатського хребта, населені поляками і українцями. Майже всі вони залишалися у складі Австрії до 1918 і мали назву «Королівства Галичини і Лодомерії».
    По третьому позділу до її складу було включено землі між річками Пилицею, Вислою і Бугом, які отримали офіційну назву «Західної Галичини».
В 1803 р. всі ці землі були з'єднані в одну провінцію, але в результаті війни з Францією в 1809 р. Західна Галичина - Замойський округ були загублені.

Галичина була розділена на 18 округів, що керувалися окружними начальниками – старостами.
    На чолі самої провінції стояв губернатор.
У 1775 р. в Галичині було встановлено становий сейм, в якому засідали представники трьох станів: магнатів, шляхти і королівських міст.
Проте повноваження сейму були обмежені: він міг обговорювати пропозиції уряду і звертатися до цісаря з найпокірнішими проханнями.

Колишні коронні маєтки, а також маєтки ліквідованого ордена єзуїтів стали власністю австрійської держави.
    Ці землі використовувалися для залучення колоністів, які вербувалися з прирейнских князівств.
    У 80-ті ХVІІІ ст. на Галичину розповсюдилися реформи, що проводив в імперії Йосип II, зокрема, була відмінена особиста залежність селян, зроблена спроба обмежити їх повинності.

Польські патріоти не змирилися з втратою країни державної незалежності.
    У Варшаві в 1798 р. виникло таємне "Суспільство польських республіканців".
    В багатьох європейських країнах існували польські представництва, які об'єднувала паризька еміграція. Генерал Я.Г.Домбровській запропонував французькому уряду – Директорії – проект створення польських легіонів, який був спочатку прийнятий.
Передбачалося, що легіони вступлять до Галичини і стануть ядром повстання.
Проте Наполеон Бонапарт, що прийшов до влади у Франції переформував польські легіони в звичайні французькі війська.

У 1806 р., зайнявши Берлін і просуваючись до меж польських земель, Наполеон доручив Домбровському сформувати польську армію і спробував встановити контакт з Т.Костюшко.
    Проте вимоги останнього про відновлення Польщі в старих кордонах були для Наполеона неприйнятними. Після перемоги наполеонівської армії під Фрідландом, в Тільзіте у 1807 р. була укладена згода про утворення з частини польських земель Варшавського князівства.
    Князем став Фридріх Август Саксонський.
За конституцією 1807 р. князівство оголошувалося спадковою конституційною монархією. Монарху належала виконавча влада і законодавча ініціатива. Він міг призначати міністрів та інших вищих посадовців. При ньому була Рада міністрів й Державна рада (Rada Stanu), що була дорадчим органом і одночасно виконувала функції вищого адміністративного суду.
    Сейм князівства, що складався з двох палат, мав обмежені компетенції.
    За французьким зразком держава ділилася на департаменти, на чолі яких стояли префекти, що знаходилися в прямому підкоренні міністра закордонних справ.
Конституція не гарантувала князівству повної державної самостійності: внутрішня його політика залежала від саксонського короля, а армія знаходилася під французьким керівництвом. Крім того, спеціальний представник Франції здійснював контроль за діяльністю уряду князівства. Проголошувалася відміна панської залежності і рівність всіх перед законом.

21 грудня 1807 р. був введений в дію пункт конституції про відміну панщини (земля і споруди при цьому переходили у власність поміщика), а у 1808 р. на князівство розповсюдилася дія норм буржуазного права, закріплених Кодексом Наполеона.
    В 1809 р. до складу князівства за мирним договором з Австрією увійшли Західна Галичина і Замойський округ.

В 1812 польські війська брали участь у вторгненні Наполеона до Росії.
    Для залучення на свою сторону жителів Литви сейм князівства оголосив себе "генеральною конфедерацією Королівства Польського" і прийняв маніфест про відновлення майбутньої Польщі.
    Проте особливого ентузіазму звернення сейму в Литві не викликало, а незабаром, після поразки Наполеона в Росії, в конфедерації почався розбрат. Більшість серед аристократії і шляхти висловилася за угоду з Олександром I. Російський імператор в березні 1813 р. призначив тимчасовий уряд князівства.