В Австро-Угорщині, як і в інших країнах, початок війни зустріли з ентузіазмом. Несподіваний і небачений підйом національного духу та ідей шовіністів охопив всі шари суспільства.
      Великий Фрейд, далекий від всякого націоналізму, тим більше шовінізму, писав у перші серпневі дні 1914 р. : "Вперше за 30 років я відчуваю себе австрійцем !". Війна, проте, виявилася не швидкоплинною, отакою звитяжною легкою прогулянкою славних гусарських полків по Балканах, а важкою, кривавою й нежданно тривалою. А головне - її не вдалося локалізувати.

Після перших же невдач у Сербії та на Східному фронті довелося напружити сили.
Якщо влітку 1914 р. армія налічувала 415 тис. при населенні у 51 млн., то після загальної мобілізації її чисельність склала 1 млн. 800 тис. Всього ж за всі роки світової війни під рушницю було покликано 8 млн. осіб !
      Війна коштувала всім народам імперії величезних зусиль і величезних жертв: 1.016.200 вбитими, 1.943.000 пораненими, 1.691.000 полоненими. В полоні загинуло 480 тис. люду.

Початок війни для Австро-Угорщини виявився вкрай невдалим. Більш ніж поганою ознакою з'явилося розкриття шпигунської афери Редля, викритого агента російських спецслужб.
      За 15 місяців до початку війни з Росією ретельно розроблені віденським генштабом плани військових операцій аж до оперативних схем розгортання сил на сербському фронті та карт зміцнень і фортець в Галичині були видані Росії.
Цей "подарунок" підніс їй не хто інший як начальник австро-угорської військової контррозвідки полковник генштабу Альфред Редль. Викритий у зраді, він наклав на себе руки. Не все ще ясно в цій справі.
Раухенштайнеру не так давно вдалося знайти в московському Військово-історичному архіві таємні документи генштабу Австро-Угорщини, до яких не міг мати доступу Редль. Цілком можливо, що на росіян працювали й інші агенти; але хто саме - невідомо дотепер.

Всупереч розробленим раніше стратегічним планам австро-угорським збройним силам довелося відразу ж вести повномасштабну війну на двох фронтах - сербському та східному, проти Росії. Довоєнний же план генштабу передбачав завдати удару головними силами по Сербії, залишивши в Галичині невеликі сили для прикриття кордонів з півночі. Розрахунок на повільність російської військової машини не виправдався.
      Несподівана активність російських армій, що створили буквально з перших тижнів війни загрозу кордонам Галичини та Угорщини, примусила верховне командування в квапному порядку зняти з сербського фронту до 20 дивізій й перекинути їх в Галичину. Блискавичного розгрому сербського супротивника не вийшло.

Сербія була окупована лише в кінці 1915 р. при вирішальній участі союзних німецьких військ. З їх же допомогою вдалося дещо поправити справи на Східному фронті. Але до цього Австро-Угорщині довелося випробувати всю потужність наступального пориву російської армії. Битва під Львовом, що тривала з 6 до 11 вересня 1914 р., була програна начисто і закінчилася відкотом аж до самого Карпатського хребта.
      Нависнула загроза вторгнення через перевали на Велику угорську рівнину, а там і до Відня рукою подати. 25 вересня російський авангард зумів навіть прорватися через Ужоцький перевал на Карпатах на територію Угорщини. Але далі цього справа не пішла. Врятували положення німці. Армія Франца Йосипа напружилась настільки, що 2 грудня заволоділа Белградом.
На початку січня 1915 р. після поразки під Ліманове (в Галичині) росіяни залишили зайняті ними раніше території Угорщини у Карпатах. Навесні 1915 р. австро-угорські війська прорвали російський фронт у Горлиці, а на початку травня їм довелося здати Львів, потім у червні й фортецю Перемишль (Пшемисль). Успіх супроводив Центральним державам і на балканському фронті: в листопаді була зайнята вся Сербія. І до початку 1917 р. Центральні держави окуповували майже весь Балканський півострів.

Тимчасовий перелом на Східному фронті наступив лише у середині 1916 р. завдяки успіху брусилівського прориву під Луцьком у червні, початого заради порятунку італійської армії від розгрому австро-угорськими військами. Тільки за перші 10 днів наступу в полон було узято біля 200 тис. солдатів та офіцерів австро-угорської армії. Безпосереднім військово-політичним результатом успіху Брусилова був вступ до війни на стороні Антанти Румунії. Таким чином, з кінця серпня 1916 р. Монархія знов була змушена вести війну на два фронти.

27 серпня - румунські війська зайняли прикордонне угорське місто Нодьсебен (нині Сибіу) в Трансильванії, залишене без прикриття. Але вже на початку жовтня за допомогою німецького корпусу генерала Макензена румуни були вибиті з Угорщини, а 6 грудня й Бухарест було зайнято союзними військами.
      Австро-угорські війська, без німецької допомоги, оволодівши неприступною чорногорською столицею, стали господарями положення і у цій західно-балканській країні, уряд якої в протилежність белградському, випрохав перемир'я. Проте за німецьку допомогу Монархії довелося йти на серйозні поступки й погодитися на створення "єдиного військового командування". Це був перший помітний крок до порушення партнерського балансу у військово-політичному союзі двох континентальних імперій.

Все ж таки 1915 р. був у військово-політичному відношенні програний Центральними державами, в першу чергу імперією Габсбургів. Зі вступом Італії до війни на стороні Антанти Монархія отримала ще один фронт, цього разу на півдні. Потерпіли невдачу відчайдушні зусилля Берліна і Відня утримати Рим від цього кроку.
      Під найсильнішим і під кінець безцеремонним тиском Вільгельма, частково й Тіси, на початку березня Австрія навіть погодилася поступитися італійцям частиною своєї території - Трентіно. Ради цього Німеччина обіцяла "умовити" італійців "дати Монархії свободу рук на Балканах" і навіть виявила "великодушну готовність" територіальної компенсації Австрії за рахунок польських земель, яких у неї і без того було більш ніж достатньо.

Питання про поступку Трентіно обговорювалося на загальній раді міністрів неодноразово, але рішення після довгої тяганини, було прийняте лише 8 березня, оскільки монарх відмовлявся затвердити злагоджену пропозицію обох прем'єрів і міністра закордонних справ віддати Трентіно.
      На коронній раді 8 березня під головуванням престолонаслідника ерцгерцога Карла Франца Йосипа Буріан і Тіса настояли на передачі Трентіно. Вони сподівалися, що Італія у відповідь чинитиме тиск на Румунію з тим, щоб вона зберегла нейтралітет. Але 29 березня італійці додатково зажадали поступитися їм ще всю територію від австро-італійського кордону до Трієста й далматинські острови. На думку італійського історика Лео Валіані, в січні або, в крайньому випадку, в березні видний політичний діяч Джованні Джолітті ще міг би утримати італійських націоналістів, що мали переважну більшість в римському парламенті, від ухвалення рішення про вступ до війни. Але угода не відбулася.
      Ціна італійського нейтралітету була для Відня надто висока. Не виключено, що у Римі знали про зміст шифровок берлінського начальства послам у Римі та Відні, в яких рекомендувалося наполягати на поступках італійським запитам.

Антанта виявилася багато щедріше. За таємною лондонською угодою від 26 квітня Рим зобов'язався протягом місяця оголосити війну своєму австро-угорському союзнику за Південний Тироль до Бреннера, Трієст, Горицю, Істрію, Далмацію з островами, а також протекторат над Албанією.
      Не відаючи нічого про лондонську угоду, Відень 4 травня зробив останню спробу домовитися, виявивши готовність вести переговори на колишніх італійських умовах. Але Італія залишилася вірна даному у Лондоні слову і не перекинулася на сторону колишніх союзників по Потрійному союзу, не дивлячись на те, що справи у них після прориву у Горлиці пішли краще, ніж у березні, - росіяни з успіхом штурмували неприступну австрійську фортецю Перемишль.

Навесні 1915 р. проти імперії відкрився третій фронт: 23 травня Італія оголосила війну Монархії.

У всьому наслідуючі первородним "старшим латинянам", бухарестські правителі торгувалися одночасно з Віднем, Берліном і Антантою за тим же сценарієм. Але коливалися румуни довше, ніж нащадки римлян. На початку вересня 1914 р. вони поводилися скромно і за свій нейтралітет вимагали від сусідів політичної автономії для Трансильванії, а для себе - Сучаву (в Буковині) з навколишньою територією.
      Тіса з готовністю погодився задовольнити румун за рахунок австрійської Сучави, але з тим, щоб Румунія відповідно до колишніх договорів вступила у війну на стороні Австро-Угорщини і Німеччини. Про Трансильванію він, зрозуміло, промовчав. Хоча певні зусилля до врегулювання національного питання там Тіса, як ніхто інший з відповідальних угорських політиків, прикладав і до війни, у 1913-1914 рр., та після її початку, у 1941-1945 рр., ініціював переговори з румунськими церковними та світськими лідерами Угорщини. Але ситуація виявилася тупиковою. Шовінізм угорської політичної еліти вимушував її вперто відмовлятися від яких-небудь принципових поступок на користь національностей. І в 1915 р., коли доля самої Угорщини висіла на волоску, Тісі своїм румунам нічого було запропонувати, окрім куцих реформ у сфері місцевої адміністрації та системі освіти.

З Бухареста ж вже прозвучала загрожуюча заява генерала Філіпеску про те, що доброзичлива позиція Румунії у відношенні до Австро-Угорщини і Потрійного союзу цілком залежатиме від успіху угоро-румунського пакту по Трансильванії. А у грудні 1914 р. один з лідерів національної партії трансильванских румун, поет Октавіан Гога, на засіданні "Лігі націонала" в Бухаресті офіційно проголосив програму державного об'єднання Трансильванії та Румунії.
      Цю програму, уточнену, доповнену і значно розширену, влітку 1916 р., коли союзники насилу стримували натиск німецьких армій під Верденом, прийняла й Антанта. Бухарест отримав мандат на володіння не тільки історичною Трансильванією, але і частиною Баната, а також Буковиною. Таємна угода була підписана в Бухаресті 17 серпня, через 10 днів, 27 серпня Румунія вчинила напад на свого колишнього союзника, не розірвавши союзного договору.