У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни селяни посилили антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків.
Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.
Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією.
    Постійною та наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на работу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додатковіх праць.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815-1826 рр. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819-1822), Сколівщини (1824-1826).
    1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита відмова селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень, пролунала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і рішуче.

Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна Кобилиці.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848-1849 рр. були антифеодальні виступи 1846-1848 рр. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно із селянами Західної Галичини.

1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодальна-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, а й в усій Австро - Угорщині.