В кінці квітня 1915 р. Югослов'янський комітет у Парижі на чолі з хорватами А. Трумбічем та Ф. Супило проголосив своєю метою створення федеральної югославської держави у складі Хорватії, Славонії, Словенії, Далмації, Боснії-Герцеговини, а також Трієста. На частину названих територій претендували італійці.

Рим рішуче протестував проти утворення єдиної югослов'янскої держави під егідою Сербії, наполягаючи на створенні незалежної Хорватії.
      Проте повністю нехтувати сербськими інтересами Захід все ж таки не міг собі дозволити й тому у серпні 1915 р. три союзні держави - Англія, Франція і Росія - виступили у Ніші із заявою про свою згоду "подарувати" Сербії наступні, не належні їм території: Бачку (частина майбутньої Воєводіни), Славонію, значну частину Далмації (від мису Планка до р. Дріна) з містами Дубровник, Спліт і Котор, а також всю Боснію-Герцеговину цілком. Рішення питання про Хорватію та місто-порт Фіуме (Угорщина) було відкладено. Західні демократії разом з царською Росією розпоряджалися чужими землями й цілими країнами, як своєю власністю.

У 1916 р. після розгрому сербської армії між урядом Пашича та Югослв'янськім комітетом загострилися принципові розбіжності через суперництво за гегемонію в югослов'янскому об'єднувальному русі: йшлося про два протилежні шляхи об'єднання. Комітет, в протилежність Пашичу, відкидав, за словами одного з його лідерів Л. Туми, "ідею гегемонії однієї національності над іншою й засновував державну ідею югославізма на принципі рівноправності всіх що входять до Югославії народів. Ми не хочемо ні австрійської, ні сербської Югославії, а Південно-слов'янську Югославію".

Все ж таки при очевидних проявах великосербского гегемонії хорвати-югославісти перед лицем загрози італійської експансії вимушені продовжувати співпрацю з урядом Сербії.
      У вересні 1917 р. пролунала публічна заява італійського адмірала, командуючого флотом, американському журналісту про необхідність приєднати до Італії після закінчення війни Істрію, Трієст, Далмацію.

З другого боку, і Пашич потребував хорватської підтримки, щоб у переговорах із Заходом мати нагоду "легітимно виступати" від імені югослов'ян Австро-Угорщини.
      З цією метою і була скликана конференція Пашича з Югослов'янськім комітетом на чолі з Трумбічем та Супило на острові Корфу, де знаходився уряд окупованої Сербії в червні-липні 1917 р. В обнародуваній декларації політичною метою югослов'ян проголошувалися знищення Австро-Угорщини та створення югослов'янської держави як бастіон на шляху германізму ! Проте політичні партії у самій Хорватії корфську декларацію відхилювали, побачивши в ній "торжество великосербської ідеї". А хорватські війська все також стійко билися за кайзера і Монархію на італійському фронті.

Заклики й гасла емігрантських діячів до знищення Австро-Угорщини не знайшли підтримки у керівництва національних рухів в самих країнах та землях Монархії; їх вимоги як і раніше не йшли далі за об'єднання чеських земель в одне адміністративне ціле з наданням Чехії рівних з Угорщиною прав, а словацьким землям - автономії у складі королівства Угорщини. І все це тільки після закінчення війни.
      Ні про яке знищення Австро-Угорщини і згадки не було. Таку ж позицію виражала Травнева декларація Югослов'янського клубу рейхсрата від 30 травня 1917 р., зачитана лідером словенської фракції А. Корошецем під бурхливі аплодисменти й захоплені крики схвалення: "Ми вимагаємо об'єднання всіх земель Монархії, населених словенцями та хорватами в одну самостійну державу під скіпетром Габсбургської династії, вільне від усякого чужого національного панування і побудоване на демократичній основі". При цьому переслідувалася двояка мета - усунути не тільки загрозу "германізму" та "мадьяризма", але й "великосербізма".

Характерна особливість всіх цих планів - прагнення повторити досвід Австро-угорської угоди 1867 р. й добитися статусу дуалістичної Угорщини.
      В такому ж дусі був складений проект нового статусу Галичини, підготовлений Польським клубом австрійського рейхсрата у 1917 р.
Висунення проектів федералізації Монархії незмінно супроводилося виявленням вірності та лояльності династії Габсбургів і завіреннями у підтримці військових зусиль імперії із сторони переважної більшості суспільних та політичних організацій слов'ян.

Так чи інакше, до вересня 1918 р. видимих ознак організованих сепаратистських рухів ні в самій Австрії, ні в Угорщині не спостерігалося. Проте неврегульованість національних відносин, очевидна незадоволеність багатьох народів своїм положенням, позначалися на боєздатності австро-угорської армії з кожним роком війни все більше. Тільки в Росії військовополонених чехів та словаків налічувалося біля 350 тис. осіб.
      Солдати й навіть офіцери слов'яни, чеські та словацькі солдати мали симпатії до Росії і вважали за краще здаватися при кожній слушній нагоді в полон, ніж битися "за кайзера та Монархію" до останнього набою.
      Та і угорці теж охоче здавалися в полон. В російському полоні до Берест-Литовського миру було близько напівмільйона угорських солдатів та офіцерів.

Самим відомим випадком здачі став перехід на сторону Росії більше 2 тис. солдатів та офіцерів 28-го Празького полку разом із зброєю та амуніцією.
Правда при формуванні чехословацьких частин в Росії виникало безліч військово-політичних та юридичних проблем, оскільки використовування праці військовополонених при веденні бойових дій проти своєї країни суперечило статтям 6 та 23 Гаагської конвенції про закони і звичаї війни.

З літа 1917 р. в умонастроях слов'ян та інших народів імперії намітився перелом: все виразніше стали виявлятися розчарування в імперії Габсбургів, невіра в її здатність гарантувати сумісне існування й необхідну безпеку населюючим її народам.