Вступаючи у світову війну блок Центральних держав злагодженої військової мети не мав.
Узгоджувати її та виробити більш менш прийнятну для всіх учасників блоку загальну програму не вдалося і за чотири довгі роки війни.
     Це відноситься не тільки до Болгарії та імперії Османа, у яких між собою були свої старі, ще не до кінця з'ясовані рахунки. Жоден з підданих Габсбургів, та навіть Вільгельма II, й представити не міг собі, що його країна повинна воювати в ім'я збереження за Портой Палестини або "Felix Arabia" ("Щасливої Аравії").

Неможливим виявилося і узгодження суперечливих багато в чому інтересів та цілей обох провідних членів союзу - Австро-Угорщини та Німеччини. Це стало ясно вже в ході дводенних переговорів, що безрезультатно закінчилися, у середині листопада 1916 р. в Берліні.
Домовитися обидві сторони могли лише про взаємні гарантії територіальної цілісності. І більше ні про що. Німці взагалі не назвали своєї конкретної військової мети. З цього виходить, що в кінці 1916 р. Німецька імперія ні морально, ні політично не була готова до припинення кровопролиття.
В найшвидшому завершенні війни об'єктивно були в першу чергу зацікавлені дві з чотирьох великих держав - Австро-Угорщина та Росія, найслабша в своїх коаліціях.

Франц Йосип ще у липні в розмові з близьким своїм співробітником казав:
     "До весни обов'язково закінчу війну, не хочу, щоб ми повністю й безповоротно загинули".

Тяга до миру у Австро-Угорщині помітно посилилася після великих невдач влітку 1916 р. Затремтів навіть непохитний Тіса. На початку серпня 1916 р. він писав Оттокару Черніну, у той час послу в Бухаресті: "Центральним державам необхідно зробити серйозні зусилля до укладення миру на помірних умовах".
     В жовтні 1916 р. Буріан виступив з ініціативою почати мирні переговори з Антантою на базі збереження територіальної цілісності воюючих країн (включаючи німецькі колонії) і відновлення бельгійського суверенітету.
     Але істотним відхиленням від проголошеного принципу була вимога про передачу Німеччині бельгійського Конго, а також відторгнення від Росії її польських територій та відродження на їх основі Королівства Польського.

Для Монархії Буріан передбачив приєднання північних областей Сербії (Мачва), а південні області повинні були відійти Болгарії, протекторат над Албанією, "стратегічні виправлення кордонів" з Росією та Італією на користь Дунайської імперії. Росії пропонувалося забезпечити право вільного судноплавства в Дарданеллах (!?).
     Спочатку Бетман схвалив в найзагальнішій формі ідею переговорів, але довго ухилявся від обговорення конкретних умов.

15-16 листопада в Берліні відбулася нарада представників обох імперій. Та тут виявилося нерозуміння сторонами характеру й суті майбутніх мирних переговорів. Німців тоді ще не покинула зарозумілість та впевненість у своїй військовій перевазі над супротивниками. Вони не бажали йти з окупованої ними Бельгії і північної Франції, з Литви та Курляндії. Австрійці розуміли, що без цих поступок розмова з Антантою безглузда. Але кайзеру була потрібна видимість бажання миру, перш за все в очах власної громадськості.
В результаті 12 грудня народилася так звана "мирна ініціатива" Центральних держав, яка містила багато красивих фраз про необхідність покласти край кровопролиттю, але жодної конкретної пропозиції.

Ці акції Берліна і Відня в кінці грудня рішуче відхилювались Антантою як "зарозумілі". 17 січня 1917 р. як відповідь на ноту Вільсона від 18 грудня про посередництво послідувала досить жорстка заява Антанти про умови миру: звільнення зайнятих Центральними державами територій, повернення Франції Ельзаса-Лотарінгії, реорганізація Монархії і Туреччини на основі принципу самовизначення націй.
     Правлячі круги Монархії виразно усвідомлювали, чим загрожувало послідовне застосування цього принципу для Австро-Угорщини, хоча сама Антанта всерйоз про це не роздумувала.

Кінець 1916 р. пройшов під знаком важливих змін у вищому керівництві імперії. З відходом з життя 21 листопада Франца Йосипа I, цісаря Австрії і апостольського короля Угорщини, закінчилася епоха в історії народів імперії Габсбургів - "ера Франца Йосипа".
Теоретично відкрилася можливість для радикальних змін у політиці і в стилі керівництва імперськими справами.
     Наступником на престолі став його онучатий племінник ерцгерцог Карл - цісар Карл I. По наполяганню Тіси, що побоювався за долю дуалізму, дещо поспішно - на думку віденських придворних, навіть занадто поспішно, - вже 30 грудня відбулася коронація цісаря королем Угорщини як Карла IV.
Угорський прем'єр тим самим запобіг виникненню в розпал війни серйозної конституційної кризи в двоєдиній імперії - цим актом була підтверджена незмінність дуалістичної структури імперії. Урочиста церемонія пройшла дуже пишно, не дивлячись на військовий час, в храмі Матьяша (собор Богоматері) в Буді.

29-річний монарх почав царювання дуже енергійно й багатообіцяюче. Прагнення цісаря знайти вихід з тривалої війни позначилося на першій же коронній раді 17 січня 1917 р. "Головною нашою метою у війні, - заявив Карл, - є збереження цілісності Монархії, Сербії мають бути гарантовані можливості існування, що далеко йдуть, і, нарешті, ми повинні прагнути зближення з Росією".

З короткого протокольного запису виходить, що "Його Величність бажала поставити питання про союз з Росією, який Всемілостівейший назвав дуже бажаним, особливо зважаючи на очевидну неможливість зближення (Монархії.) із західними державами та зрадницею Італією".
     "Можна було б запропонувати Росії, - продовжував далі Карл, - щось від Румунії, та і Туреччина погодилася б, ймовірно, щоб з нею велися переговори про морські протоки".

Проте молодому цісарю заперечив авторитетний в армії генерал Конрад: "Росія навряд чи відмовиться від двох кардинальних пунктів своєї зовнішньополітичної програми - володіння Константинополем та об'єднання всіх слов'ян під своїм верховенством; але дорога до Константинополя веде, згідно вислову Ігнатьева, через Відень та Будапешт". Але незабаром в Росії відбулася революція, і близький серцю Карла Габсбурга монархічний режим був повалений.
Ці події перешкодили цісарю приступити до реалізації своїх намірів відносно Росії. А норовистий генерал в кінці лютого отримав призначення на фронт командувати армійською групою у Південному Тиролі.

Карл узяв на себе верховне командування збройними силами імперії, одночасно істотно обмеживши круг компетенцій військового командування: генерали могли ухвалювати відтепер тільки оперативні рішення. Цісар відправив до відставки Буріана, креатуру Тіси, призначивши міністром закордонних справ графа Оттокара Черніна, богемського аристократа, що наполегливо заперечував свої чеські корені, з яким він був знайомий ще по навчанню в Празькому університеті. Карл свій вибір зупинив на ньому тому що, знаходячись на посту посла в Бухаресті, граф бомбардував своє віденське начальство довгими листами - меморандумами, наполягаючи на необхідності приступити до мирних переговорів з Антантою, що співпадало з намірами і планами молодого монарха.
     22 травня 1917 р. був звільнений й Тіса, не проявляючий анінайменшої схильності до "передчасного завершення" війни. Певну роль у відставці Тіси зіграв король Іспанії Альфонсо XIII, до якого Карл I звернувся з проханням виступити посередником в переговорах з адміністрацією президента Вільсона. Альфонсо погодився, відзначивши, що відставка державних діячів, відповідальних за розв'язування війни, полегшила б мирний процес. Першим і головним серед таких був угорський прем'єр.

Восени 1914 р. Вудро Вільсон публічно заявив, що "розпад Дунайської монархії на її складові частини" послужив би на благо Європи".
     Пізніше, у "14 пунктах", ні право націй на самовизначення, ні демонтаж Дунайської монархії на її складові частини за принципом національностей, вже не фігурували.

Спочатку серед військової мети Монархії завоювання нових територій, зв'язане з небезпечним зростанням питомої ваги слов'янського елемента в імперії, не було пріоритетною метою. Таким було забезпечення австро-угорської гегемонії на Балканах шляхом створення васальних держав.
Але ситуація круто змінилася після успіху армій центральних держав на Балканському, італійському та російському фронтах. Головною метою австро-угорського територіального експансіонізму стали Сербія й Чорногорія.

Новоспечений глава зовнішньополітичного відомства Чернін щодо перспектив не спокушався і своє бачення майбутнього формулював тверезо: "Переможний мир дуже мало вірогідний, необхідний компроміс з Антантою, на захоплення нічого розраховувати". До подібного висновку прийшов ще раніше за Тіси:
     "Ми не можемо нав'язати супротивнику мир. Продовжуючи військові дії ми можемо тільки створити таку ситуацію, яка вселить ворогу переконання у безглузді подальшої боротьби. І це переконання значною мірою залежатиме від наших умов миру".

12 січня 1917 р. на раді загальних міністрів обговорювалися програма-мінімум і про всяк випадок також і програма-максимум майбутнього мирного договору. Програма-максимум передбачала приєднання до Австро-Угорщини Конгресової Польщі, Чорногорії, Мачви (стратегічно важлива ділянка на межі між Сербією та Чорногорією на південь від річки Сава), заміну династії в Сербії, коректування кордонів Трансильванії.
     Програма-мінімум складалася із збереження територіальної цілісності імперії, приєднання стратегічно важливої гори Ловчен, що нависає над південною частиною бухти Каттаро (Котор), зміни династії в Сербії.

Впливовий цісарський сановник Клам-Мартініц, колишній міністр австрійського кабінету і майбутній прем'єр Австрії, в грудні 1917 р. запропонував, об'єднавши Сербію і Чорногорію з югослов'янськими землями Монархії, приєднати їх до Угорщини, дати їм статус Хорватії, а Російську Польщу - до Австрії, тобто зберегти дуалізм з двома "субдуализмами", слов'янськими блоками, - югославянским у складі Угорщини і польським у складі Австрії.
Але за бортом цих державних утворень залишилися б словенські, із землями яких, як і з чеськими, австрійські державні діячі ніяк не хотіли розлучитися. Клам рішуче заперечував проти об'єднання словенських земель з Хорватією, посилаючись на їх географічне положення, пропонував дати їм автономію у складі Австрії.

Як видно, у правителів імперії не було ні продуманої військової мети, ні планів їх реалізації не тільки у 1914 р., на початку війни, але і в кінці неї у 1918 р.
     По ходу справи, випадково і за обставинами час від часу у Відні висувалися якісь ідеї, якісь пропозиції, які, проте, не були виразно сформульовані як офіційна програма ні урядами обох половин імперії, ні загальними австро-угорськими міністрами, ні самим монархом. Перша ж програма, висунута Буріаном восени 1916 р., не отримала підтримки найближчого і головного союзника - Німеччини, яка сама мала плани захоплень, що далеко йдуть, але не поспішала ділитися з Віднем.
     Тим часом кожний новий місяць усугубляв існуючі труднощі і проблеми, створював нові. Зокрема, у сфері економіки і соціальної ситуації.